Монастириська громада
Монастириський район, Тернопільська область

Історія міста Монастириська

Монастириська – місто в Тернопільській області. Адміністративний центр Монастириського району. До Монастириська приєднано село Підгородне (раніше – Фільварки), хутори Березівка та Дубовиця.

Розташоване на берегах річки Коропець (притока Дністра), площа Монастириська – 21 га. Населення – 6,3 тис. осіб.

Назва міста була Підгородне, потім Монастирище, поляки перейменували його в Монастержиска.

В давні часи на горі висотою 368 метрів стояв замок для захисту від кочової орди. За легендою, у XIII столітті володарем замку був боярин Собко, що привіз після походу на половців воєнну здобич і половецьку князівну Атю, яка була надзвичайної вроди. Боярин покохав її та хотів одружитися, але дівчина відмовлялась, сумувала за рідним краєм і одної ночі втекла на Лису гору, де стала відьмою. Боярин з розпачу постригся в монахи, замок перебудував на монастир, а містечко перейменував в Монастирище. Під час другого татарського нападу монастир було спалено і зруйновано, після чого він не відбудовувався. Місто добре розвивалось, бо лежало на перехресті Чорного шляху.

Перші писемні згадки зустрічаються в документах 1433 та 1437 року як власність лицаря Сигізмунда.

З 1454 по 1465 років Монастириська – власність Теодорика Бучацького-Язловецького, згодом – Міхала «Мужила» Бучацького, з 1468 р. ними володів Ян із Язловця, з 1478 року – Ян з Порохови.

У 1454 р. згадується як місто з магдебурзьким правом, замком.

У 1578 році татари і турки, прийшовши на Галичину, взяли в облогу Монастириська. Деякий час захисники стримували їх натиск, ворогам вдалося.

У жовтні 1629 року реєстрові козаки та королівські жовніри під командуванням Грицька Чорного і Стефана Хмелецького (загальне командування руського воєводи Станіслава Любомирського) під Монастириськами розбили частину орди кримських татар, які із залишками великої здобичі поверталися після погрому у битві поблизу Конюшок та Бурштина.

Під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, навесні 1653 року, Стефан Чарнецький очолив каральний похід 8-тисячного війська на Брацлавщину, але, при облозі Монастирища (нині Черкаська область), потерпів поразку від козаків під проводом Івана Богуна. У 1655 році окремі козацькі загони проходили через Монастириська. З їх наближенням до містечка священик з Фільварок Швайка (Швайна) зібрав добровольців і підняв повстання проти польської влади, після якого отець-повстанець із загоном подався разом з козацькими військами. Владні ляхи жорстоко помстилися на місцевому населенні. З того часу за містечком залишилася могила полеглих, де щороку на Покрову проводилися богослужіння. На горбі при дорозі на Галич виднівся дерев’яний хрест. З приходом радянської влади могилу було зруйновано.

1667 р. відбулася битва під Підгайцями між військом Петра Дорошенка та Яна Собеського. В цей час було захоплено монастир в Монастириськах. 1672 року під час одного з нападів татарсько-турецьких військ і козаків на чолі з гетьманом П. Дорошенком було спалено містечко Монастириська, зруйновано монастир, який більше не відбудовувався.

Після першого поділу Речі Посполитої наприкінці 1773 року Монастириська стали центром одного з 13-ти дистриктів Галицького циркулу Королівства Галичини та Володимирії. 14 березня 1775 року Галицька придворна канцелярія затвердила проект від 11 жовтня 1774 року, за яким Галицький циркул з центром у Станіславові складався з 4-х дистриктів, Монастириський дистрикт скасовувався.

У листопаді 1918 р. в місті майже мирно встановилася влада ЗУНР.

16 липня 1919 року Монастирищину захопили поляки.

Від січня 1940 року Монастириська – райцентр (з грудня 1962 по грудень 1966 належало до Бучацького району).

4 липня 1941 року – початок гітлерівської окупації. 22 липня 1944 року Монастириська були відвойовані 30-ою стрілецькою дивізією 30-го стрілецького полку 1-ої гвардійської армії під командуванням генерал-полковника Андрія Гречка.

Сьогодні Монастириська найбільш відомі як осередок лемківської культури. Щороку влітку тут проводиться етнічний фестиваль «Дзвони Лемківщини» («Лемківська ватра»), а також з 1996 року відкрито Музей лемківської культури та побуту.